.JPG)
УСНИЙ ЖУРНАЛ
«Тарасові шляхи»: невідомий «Кобзар», історія написання «Заповіту»
Доля «Кобзаря» 1840 року видання
Про те, як було упорядковано і видано першу редакцію «Кобзаря», збереглися спогади Петра Івановича Матроса
– полтавського поміщика, який фінансував випуск книги. Під час одного з сеансів (Т.Г.Шевченко писав портрет П.І.Матроса) останній знайшов папірець, що був густо списаний віршами. Зав’язалась така розмова:
- Що се таке, Тарасе Григоровичу?
– спросив я хазяїна.
- Та се, добродію, не вам кажучи, як іноді нападуть злидні, то я пачкаю папірець,
- відповів він.
- Так що ж? Се ваше сочинение?
- Еге ж.- А багато у вас такого?- Та є чималенько.
- А де ж воно?
- Та отам, під, ліжком, у коробці.
- А покажіть.
Потім, за версією Матроса, він забрав усю коробку, разом з Є.П.Гребінкою систематизував вірші і видав «Кобзар» Шевченка 1840 року. Сучасні дослідники вважають, що Матрос дещо перебільшив свою роль у виданні книги, і левову частку ініціативи з цього приводу відають саме Є. Гребінці.
У першому виданні 1840 року було тільки вісім поезій : «Думи мої, думи», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».
Загадка 115 сторінки
24 квітня 1840 року відбулося обговорення «Кобзаря». Серед присутніх були ті, що хвалили книгу, але були й такі, які різко її розкритикували. Наприклад, Н.В.Кукольник охарактеризував її як шкідливу і небезпечну. Матрос, злякавшись кари ІІІ відділу, не зупинився перед додатковими витратами і по-своєму від рецензував «Кобзаря». Ось чому поширений «Кобзар» 1840 року з 114 сторінками замість 115. А повний варіант книги зберігся лише в одному екземплярі.
Яким він був, перший «Кобзар»?
Книжка була випущена в м’якій синій обкладинці без будь-якого тексту на цій обкладинці. І лише на зворотному її боці (офортний фронтиспис) був намальований кобзар. Читач одразу ж поринав у світ незвичайних, але привабливих образів.
Видання зробило Шевченка відразу ж дуже відомим. Відгуки і рецензії з’явилися майже в усіх петербурзьких журналах та газетах. Такого раніше не було з жодною книгою, написаною українською мовою.
Заборона і вилучення «Кобзаря» після арешту Шевченка зробили книгу раритетом.
Поет мріяв про нове видання. 8 березня 1847 р. він записав: «Випускаю оце в люди другого «Кобзаря» свого...» Але видання не відбулося. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства, арешт поета перекреслили всі плани.
«Кобзар» 1860 року
Звільнення із заслання – після 10 років неволі – пробудило в Шевченкові надію на нове видання його творів. У «Щоденнику» читаємо, що він думав про збірку поезій, які не публікувалися раніше:. «У меня много кое-чего собралось за десять лет и на знаю, что мне делать с этим, как это все пускать в люди», - читаємо в листі до П.Куліша від 5 грудня 1857 року.
Доля «Кобзаря»
Неочікуваною перешкодою на шляху до публікації було повідомлення про намір друкувати деякі твори Шевченка в Лейпцигу. Видання було пов’язане з ім’ям І.Г.Головіна, який. перебуваючи в еміграції, випускав книжки з анти монархістським ухилом. Це створювало неабияку додаткову небезпеку для Шевченка. Ось чому він пішов до начальника ІІІ відділення і попередив його, що ніяких рукописів Головіну не передавав. Той факт, що про цю розмову з поетом наступного ж дня було докладено Його Величності, красномовно засвідчує: над Шевченком нависав дамоклів меч, який йому вдалося вчасно відвернути. Крім того, цей візит допоміг отримати офіційний дозвіл на випуск нової збірки. Але лише через два роки поет поет отримав такий дозвіл, і 23 січня 1860 року квиток на випуск «Кобзаря» було видано. Книга вийшла з портретом роботи М.І.Мінешина, тиражем 6050 екземплярів. Це єдине видання, від якого автор отримав порівняно великий гонорар.
Ця редакція «Кобзаря» була теж дуже порізана цензурою. Тому .Шевченко попросив управління друкарні Д.Каменецького набрати заборонені місця з поеми «Катерина» і окремі відбитки вклеїти до кількох примірників «Кобзаря». Ці незвичайні «доповнені» поетом книжечки Шевченко подарував своїм друзям.
Історія написання «Кобзаря» 1860 року – один із яскравих і драматичних епізодів боротьби Т.Г.Шевченка за право відверто говорити зі своїм народом. Ось якоми були відгуки на «Кобзаря»:
«Спішимо повідомити наших читачів про вихід у світ віршів малоросійського поета Т.Г.Шевченка під титулом «Кобзар». Це невелика, але чудово видана книжка прикрасила б кожну найбагатшу літературу, це воістину геніальний твір талановитого поета-художника Шевченка – тип чисто народного поета – художника, у ньому відбилася вся Україна, поетична, філософська, жива, буденна!.. » (Л.Блюммер, Бібліографічна замітка в «Северной пчеле»);
«Від цієї його спорідненості з народом, із середовища якого вийшов Шевченко, думи й пісні його глибоко западають у серце і переходять із вуст в уста на його батьківщині...» (М.Михайлов, «Кобзарь» Т.Шевченка).
Історія написання «Заповіту»
«Заповіт», перекладений нині 147-а мовами світу, написаний Т.Г.Шевченком 25 грудня 1845 року.
Як народився він? За яких обставин написав Шевченко своє «невмируще слово»?
... Грудень 1845 року видався напрочуд сніжним і морозяним. Криві, вузенькі вулички старовинного Києва вкрили замети. Саме тієї пори вирушав у далеку дорогу – аж на Полтавщину – Тарас Шевченко.
У Полтаві він поквапився до Шведської могили, яку хотів замалювати, бо ще раніше не бачив місцевість, де було поховано загиблих під час Полтавської битви шведів, у ряду інших картин за початої ним серії «Мальовнича Україна». За малюванням і побачив поета ліберально настроєний поміщик Степан Самійлов, з котрим Шевченко здавна приятелював.Разом дісталися хутора В’юниця, де сім’я Самійлових радо привітала поета. А на ранок Шевченко відчув нежить. Місцевий фельдшер визначив – запалення легенів. на сімейній раді вирішили – негайно відправити хворого поета в Переяслав до лікаря Андрія Козачковського, котрий був добрим знайомим як Самойлових, так і самого Шевченка.. Яскравим свідженням теплих почуттів в Тараса Шевченка до свого товариша є, зокрема, вірш «А.О.Козачковському», написаний 1847 року, коли поет перебував в Орському укріпленні:
Ось слухай же, мій голубе,
Мій орле – козаче!
Як конаю я в неволі,
Бо я нужду світом...
І благав би я о смерті...
Так ти і Україна,
І Дніпро крутобережний,
І надія, брате,
Не дасте мені бога
О смерті благати.
Отже, зустріли хворого Шевченка в Переяславі добре. Йому відвели окрему кімнату, оточили увагою. Лікар робив усе можливе, аби швидше поставити свого земляка на ноги!
Третьої ночі настала криза. Хворий відчував повне виснаження – груди здавлювала задуха, серце калатало, мов дзвін. Збуджена уява малювала гнітючі картини, а в голові роїлися похмурі думки. Та найбільше ятрила одна думка: «Я ще мало встиг зробити для рідного народу Яким же буде моє останнє слово до людей?» Відтак дістав олівця й записника. На білому полі свіжою борозенкою лягли перші рядки:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі...
У рукопису немає назви. «Заповітом» його охрестили видавці, і зараз, мабуть, немає країни, де б не знали знаменитого Кобзаревого «Заповіту». Цей твір звучить у декламації, з музичним супроводом. Уперше поклали його на музику відомі українські композитори Михайло Вербицький та Микола Лисенко. Саме цим твором було започатковано монументальний цикл із семи серій «Музика до «Кобзаря» Т.Г.Шевченка», над яким М.Лисенко працював усе життя.
А за два роки з’явилася нова мелодія цього твору, яка стала народною. Її створив полтавський любитель музики Гордій Гладтей.
Заповіт
Чому Шевченка поховали в Каневі?
Коли прах Шевченка привезли з Петербурга до Києва, представники тогочасної української інтелігенції радилися, де поховати поета: в Києві чи в Каневі? Художник Г.Честахівський, який супроводжував труну, наполягав, щоб поховали таки в Каневі. Виразного заповіту щодо цього сам Шевченко не залишив, окрім відомого «Заповіту» - поезії. Зважили однак на те, що саме в Каневі хотів він оселитися, купити землю і поставити хату. думка Честахівського переважила, і труну з тілом поета відпровадили до Канева. Перед відправкою зробили фотографію домовини із зібраною довкола неї ріднею поета і людьми, що прийшли провести його в останню путь...
Легенди про Шевченка
Слава про Т.Г.Шевченка розійшлася в українському народі ще за його життя, коли про поета було витворено багато легендарних оповідань, в яких його заявлено за героя на зразок Морозенка, Нечая, Палія, Кармелюка та ін. Шевченкові надавалося в цих оповіданнях казкових рис, говорили про нього, як про людину-характерника, тобто таку, що нібито має незвичайну силу.
Після перевезення тіла поета в Канів. народилися легенди, що то не Шевченка там поховали, а когось іншого, а сам поет живий4 інші казали. що під час перевезення тіло справжнього Шевченка вкрали, а в могилі підміна. Шевченкові приписували звільнення селян з кріпацтва і уперто переказували, що в могилі зарито ножі для майбутнього повстання проти панів, а в домовині сховано не тіло поета, а «списки на землю», що їх буцімто відібрав у панів Шевченко.
Сучасники оповідають, що в середині ХІХ ст. вся Чернеча гора була вкрита стежками, які врізнобіч збігалися до могили – вона стала святим місцем на Україні. Пішли чутки, що могила «добра на деякі слабості». Пізніше російський уряд поставив на могилі сторожку, щоб розганяти відвідувачів.
Поет чи художник?
Пишучи поему «Катерина», Т.Шевченко питав у І.Сошенка:
- А послухай, Соха, чи воно так до ладу буде?
- Та одчепись ти, кажу, зі своїми віршами!
– гримає на нього Сошенко.
– Чом ти діла не робиш?
Під «ділом» Шевченків приятель-художник розумів живопис, малярство.
Згодом, коли до Шевченка прийшла слава великого поета, Сошенко виправдовувався:
- А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет?
– і доповідав,
- А все-таки я стою на своєму: що якби він покинув вірші, був би ще більшим живописцем, ніж поетом.
.jpeg)
.png)
